Крістіна Литвиненко зачепила важливу тему українок за кордоном

Модель міжнародного рівня, психологиня та підприємиця Крістіна Литвиненко розповіла про насичене літо у США, зйомки для міжнародних глянців та зміни, які планує у кар’єрі вже цієї осені. Також вона відверто заговорила про українських жінок за кордоном, втрату професійної ідентичності та пояснила, чому хоче створити міжнародну спільноту, яка даватиме жінкам не просто підтримку, а можливість почати новий етап життя.

 Крістіно, літо добігає кінця. Яким воно було для вас і що запам’ятається найбільше?

 Це літо було для мене дуже насиченим і певною мірою трансформаційним. Було багато роботи, зйомок, нових знайомств, міжнародних команд, підготовки публікацій і нових проєктів. Водночас особисто для мене це був період переосмислення своїх цілей, пріоритетів і того, куди я хочу рухатися далі.

 Однією з найяскравіших подій стала велика зйомка в Маямі, особливо зйомка на яхті. Результат перевершив навіть мої власні очікування. А ще саме цього літа ми готували проєкти, результати яких побачимо вже восени. Тому для мене це літо стало своєрідною підготовкою до нового етапу.

 А відпочити вдалося? Чи модель навіть біля океану продовжує думати про роботу?

 Повністю вимкнутися від роботи мені складно. Навіть під час подорожей я продовжую думати про майбутні зйомки, образи, публікації, переговори та нові ідеї.

 Але я поступово вчуся знаходити баланс. Для мене відпочинок — це не обов’язково нічого не робити. Іноді достатньо змінити атмосферу, побути біля океану, подорожувати, провести час із близькими або просто залишити день для себе без постійного поспіху.

 Попереду осінь. Що вже можете розповісти про свої професійні плани?

 Осінь починається для мене дуже активно. Попереду зйомки та публікації для міжнародних глянців, робота з міжнародними командами, fashion-події та кілька нових професійних проєктів.

 Але найцікавіше для мене зараз те, що моя діяльність поступово стає ширшою за моделінг. Я хочу розвивати власне ім’я як бренд і створювати проєкти, у яких можу проявляти себе вже не тільки як модель.

 Тобто ви плануєте поступово виходити за межі моделінгу?

 Так. Я люблю моделінг, він залишається дуже важливою частиною мого життя, і я точно не збираюся від нього відмовлятися. Але зараз відчуваю, що готова рухатися далі та пробувати себе в нових напрямках.

 Мені цікаво розвиватися як публічна особистість, працювати над власними проєктами, створювати щось своє та використовувати свій досвід і свою аудиторію для більш масштабних цілей.

 Тому цю осінь я сприймаю не просто як черговий fashion-сезон, а як початок нового професійного етапу.

 Ви багато працюєте за кордоном. Чи відчуваєте відповідальність говорити про Україну перед міжнародною аудиторією?

 Для мене міжнародна платформа ніколи не була лише інструментом кар’єри. Коли ви працюєте на цьому рівні, ваша видимість перестає бути приватною справою. Знімальний майданчик, показ, журі конкурсу, інтерв’ю — це кімнати, де вас слухають люди з різних країн і з різних індустрій. І я свідомо вирішила: я не розділяю професію і громадянську позицію.

 Я українка в кожній кімнаті, куди заходжу. Саме тому вважаю за обов’язок говорити про свою країну там, де про неї могли б забути.

 Чому сьогодні особливо важливо продовжувати нагадувати світові про війну?

 Тому що найнебезпечніше, що може статися з війною, — це звикання. Як психологиня я добре розумію природу цього процесу: людська психіка захищається від тривалого болю через притуплення. Міжнародна аудиторія втомлюється не тому, що байдужа, а тому, що так влаштована увага.

 Моє завдання — повертати цю увагу знову й знову. Я говорю про Україну у своєму публічному просторі не лише в пам’ятні дати й не лише в риториці «допоможіть». Я вплітаю це у професійні розмови, виступи, роботу в журі.

 Іноді достатньо однієї фрази в потрібній кімнаті, щоб людина, яка ухвалює рішення в індустрії, згадала: за красивою картинкою стоїть країна, яка воює.

 Ви також підтримуєте українських дизайнерів і фотографів. Чому принципово не називаєте це благодійністю?

 Тому що це професійне рішення. І я наполягаю саме на цьому формулюванні. В України сильна школа, впізнаваний почерк і люди, які продовжують створювати під сиренами. Це не «допоможіть нам», це рівень, який заслуговує на місце на глобальному ринку.

 Я приводжу українців у міжнародні проєкти, знімаюся в їхньому одязі, називаю їхні імена в підписах і в розмовах з редакціями. Видимість конвертується в замовлення, а замовлення — це те, завдяки чому майстерня в Києві чи Львові виживає й наймає людей. Це підтримка, яку можна порахувати.

 Ви багато говорите й про українок, які через війну опинилися за кордоном. Яку проблему ви вважаєте однією з найбільш недооцінених?

 Тисячі кваліфікованих жінок одномоментно втратили не лише звичне життя — вони втратили професійну ідентичність.

 Доросла людина тримається на відповіді на питання «хто я». Не «де я живу», а «що я вмію і кому я потрібна». А в новій країні жінка, яка була лікаркою, юристкою чи викладачкою, може отримати одну-єдину роль — «біженка». Роль пасивну, роль отримувачки допомоги.

 Як психологиня я розумію, наскільки складно довго перебувати в такій позиції. Психіка може відповідати апатією, соромом або агресією.

 У чому найбільша пастка такого життя?

 Насправді пасток дві. Перша — декваліфікація. Фахівчиня з вищою освітою опиняється на роботі на кілька щаблів нижче свого рівня. І чим довше вона там, тим важче повернутися: навички втрачаються, впевненість падає, розрив у резюме зростає. Людина може навіть не помітити моменту, коли тимчасове стало постійним.

 Друга — ізоляція. Жінка в еміграції перебуває між двох вогнів: провина перед тими, хто залишився, і відчуття чужості там, де вона зараз. Додається мовний бар’єр, який може відрізати не лише від роботи, а й від звичайної людської розмови.

 Саме тому ви вирішили створювати міжнародну жіночу спільноту?

 Так. Я хочу, щоб жінки отримували не лише співчуття, а реальну підтримку — можливості для розвитку, роботи, адаптації та нового старту.

 Якщо ви дали людині гроші й дах, але не повернули їй роль — ви стабілізували тіло і втратили особистість. Співчуття вирішує перші три місяці. Воно не вирішує наступні три роки. Працює не співчуття — працює доступ: до людей, інформації та можливостей.

 Як саме це має працювати?

 Ми хочемо створити середовище, де жінка зможе отримати професійні контакти, доступ до експертів, корисних ресурсів та менторства. У перспективі плануємо залучати юристів, психологів, кар’єрних спеціалістів, фітнес-тренерів та експертів з інших напрямків.

 Для мене принципово важливо, щоб жінка приходила не просто «по допомогу», а в середовище, де її власний досвід знову має вагу.

 Я вірю у просту річ: жінка, яку підтримали в момент падіння, через рік підтримає трьох інших. Це не благодійність — це інвестиція, яка повертається людьми.

 А що особисто для себе ви плануєте цієї осені?

 У першу чергу — спорт, правильне та збалансоване харчування, режим і турбота про себе. Для мене фізична форма — це не тільки зовнішність, а насамперед дисципліна, енергія та самопочуття.

 Хочу більше уваги приділяти тренуванням, відновленню та своєму внутрішньому стану. Я дуже звикла жити в режимі постійних цілей і наступних завдань, тому одна з моїх особистих цілей зараз — навчитися краще балансувати між великими амбіціями та вмінням просто насолоджуватися життям.

 Якщо описати вашу осінь трьома словами, якою ви хотіли б її бачити?

 Масштабною. Щасливою. Новою.

 Масштабною — у професійних цілях та проєктах. Щасливою — у моєму внутрішньому стані. Новою — тому що я відчуваю, що входжу в абсолютно новий етап свого життя.